— Це ж справжнє пекло! — обурювався Беніссон. — Як ми доставимо сюди робітників і машини? В скільки нам обійдеться постачання, містер Брюггенсен? Чим далі ми відходимо од річки, тим більше сумніву, що розробка виправдає себе.

— Не гудьте, Беніссон, крам, не бачивши його! — пробурчав фламандець. — Через тиждень ми доберемося до алмазної жили, побачимо, що ви тоді скажете, чи обмовитесь хоч словом про скасування договору. Ви тоді, певно, матимете інший клопіт. Що тепер транспорт, постачання! Можна використати літаки. До того ж, якщо тут працюватиме тисяч десять робітників, збудуєте вузькоколійку.

— Справжнісінький тобі Жюль Верн! — кепкував Барклей з Тіля. — Для вас нема нічого неможливого. І справді, чому б не посилати депеші бегемотами або не запрягти крокодилів у човни. Ні, біла людина тут жити не може.

— Он як! — у тон йому, глузливо відповів Тіль. — Коли на Арувімі серед непрохідних джунглів Акки, в країні пігмеїв, було знайдено золото, теж казали, що там не зможуть жити білі. А вони гайнули туди наввипередки, щоб, бува, не проґавити свого щастя. Так і тут. Як тільки пронюхають, де алмази, насуне їх сюди сила-силенна в надії урвати й собі ласий шматочок від великого пирога. Тисяч двадцять — гарантую.

— Цього треба не допустити! — занепокоївся Беніссон. — Ми вважаємо, що ваша заявка на розробку охоплює все родовище.

— Аякже, саме родовище і прилеглу до нього територію. Однак невідомо, скільки алмазів вимило з верхніх шарів родовища, коли рівень води піднімався, і куди їх віднесло: заявок на ті місця нема. Ви ж знаєте, що за законом найбільші розміри конценсій на добування благородних металів та алмазів — сто метрів на сто, тобто гектар. Проте ми відміряємо цей гектар саме так, щоб нам дісталася вся начинка в пирозі. Інші підберуть тільки крихти. Але це нам байдуже!

— Ви не розумієте суті справи, — сердився Беніссон. — Компанія Де Беерс тільки й тримається на абсолютній монополії на алмази. Продукція, яка йде поза нашим контролем, може зіпсувати нам ринок.

— Але ж у ваших руках монополія і на скуповування, — нагадав Брюггенсен. — У мене складається враження, що ви всіляко намагаєтеся порушити договір. А коли так, то я і сам починаю думати, чи не порвати його з вами.

Агенти компанії зареготали.

— Аз ким же ви працюватимете, старина? Алмазні родовища може купити тільки наша компанія. Якщо вона скаже «ні», то найбагатші родовища не коштуватимуть і ламаного гроша, особливо десь на Ківі-Ківі!

— Помиляєтесь! — серйозно відповів фламандець. — Я і сам можу зайнятися розробкою, а компаньйонів знайду в Леокіні скільки завгодно.

— У них катма грошей.

— Зате є мужність і тропічний гарт.

— Ну що ж, бажаємо щастя! — Беніссон намагався говорити спокійно. — В такому разі ми повертаємося, містер Брюггенсен!

— Щасливої дороги! — глузував фламандець. — Боюся тільки, що всі стежки в джунглях до самого Порт-Франкі вже забили шукачі алмазів і їх робітники!

— Ви розголосили наш маршрут?

— Яка наївність! Ви хіба ніколи не чули про сигнали барабанами? Я певен, що вся чорна і біла Африка від Арувімі до Уеле знає про кожен наш крок. Тому не комизіться. Треба швидше добратися до місця і, поки не нагрянула зграя жадібних шукачів, обгородити ділянку.

— Він має рацію! — умовляв Беніссон свого асистента, якому, здавалося, хотілось вчинити в джунглях великий скандал. — Зайдімо краще в намет, поки не впала роса. Я не відчуваю ні найменшого бажання схопити тут запалення легень.

— Завтра ми вийдемо з лісу! — запевнив Брюггенсен.

— Чудово! А що нас чекає за ним?

— Болото! Ви ще не раз пошкодуєте за джунглями, панове!

Сафарі прощалися з душним царством лісу без особливого жалю. Цьому була й причина. В багатоярусному тропічному лісі носильники завжди шукали чогось їстівного, хоча одержували вдосталь тапіоки і приправи до неї. А це призводило іноді до біди.

Одного разу старий носильник Мусумба помітив високо вгорі, майже під самим склепінням густо сплетених дерев, червоні плоди і миттю, розхитуючись на ліані, поліз угору, щоб дістати їх.

Раптом почувся жахливий крик. Водночас угорі зірвалося щось чорне, схоже на негритянську хижку, і, ламаючи гілки, стукаючись об стовбури дерев, продираючись крізь плетиво ліан, полетіло вниз. Над ним кружляв рій чорних з металевим блиском комах і гудів так, наче десь завели мотор.

— Шершні! — вигукнув Тіль Брюггенсен. — Чорні шершні! Тікайте!

Гніздо чорних тропічних шершнів, майстерно зроблене з якоїсь паперової маси, гупнуло між ящиками з вантажем, і тисячі отруйних шершнів, дуже небезпечних комах, звилися хмарою, щоб захистити своїх малят і запаси. Але все було потрощене і лежало в густій багнюці.