Шрифт:
Та навіть і міцні рюссельсгаймерські «оппелі», на яких їхали білі, виявилися непридатними для тропіків. Від грубого коріння, що траплялося на слизькій стежці, лопалися камери і розпадалися рами. Ельза Вандермолен встигла тільки ойкнути, коли рама її велосипеда розпалася і жінка сторч полетіла в баговиння.
На четвертий день уже всі йшли пішки, покидавши рештки велосипедів — цього великого людського винаходу, в зарослі ядучої кропиви.
— Доведеться міняти строки, — невдоволено бурмотів Тіль Брюггенсен, знімаючи сорочку в наспіх розкинутому наметі, щоб обірвати з грудей і живота п'явок-слимаків.
Лікар Массіньї зробив у цій справі дружню послугу Ельзі Вандермолен. Давня мешканка тропіків не дуже соромилась, коли лікар з допомогою пінцета і тампона з йодом працював над її блідою шкірою.
— Цікаво, — питала жінка, — як оці паразити дізнаються, де люди. Що, їм властива телепатія?
— Ні, їх приваблює молочна кислота, або, точніше, її запах, — пояснював лікар Ельзі. — Ми, білі, поширюємо навколо себе цей запах, на який блискавично реагують паразити. Наприклад, на якомусь обплетеному ліанами суку на висоті двох десятків метрів прилип такий слимак. Як тільки до нього долинув запах молочної кислоти — він миттю падає вниз. Тисячі цих п'явок чатують нас, тому на ваше тіло і попало з півсотні.
Вранці Баантумічо, повернувшись з розвідки, схвильовано відкликав убік Брюггенсена. Він показав йому кілька гострих, як голки, дерев'яних паличок завтовшки з палець.
— Знайшов на нашому шляху. Були зариті на стежці гострими кінцями вгору, — сказав він, багатозначно поблискуючи очима. — Хазяїн розуміє? Це — пемрісетунг. Може, вони ще й отруєні!
— Пемрісетунг кепська річ і без отрути. Вони протикають ногу аж до кістки. — Фламандець уважно оглянув палички і навіть злегка лизнув язиком гострий кінчик. — Ні, здається, не отруєні. Але якщо вороги поставили кілька таких перешкод, то доведеться йти дуже обережно, а отже, і повільно. Дивно, хто міг це зробити? Місцевість майже безлюдна, а мисливці не відважилися б ставити собі такі капкани, бо на зворотному шляху самі могли б попасти в них. Як гадаєш, Баантумічо?
— Я знайшов слід, — прошепотів той. — Хтось виходив з нашого табору і повернувся назад.
— Невже хтось з носильників? Ні, це неможливо! Треба бути божевільним, щоб заподіювати лихо самому собі.
— Слід від черевика, тільки розмитий росою.
— А хто з наших носить черевики або чоботи? — Тіль перебрав усіх білих, назвав також Баантумічо і з німим питанням подивився на свого слугу.
— Ще Гітшімокер, Йоргас, — додав Баантумічо і при цих словах обличчя в нього стало суворе.
— Чи не вивести його зараз на чисту воду? — промовив Брюггенсен. — Ні, почекаємо, але не спускатимемо з нього очей. Треба довідатися, навіщо він це робив?
— Щоб зволікати час, відібрати сили, зробити носильників хворими — тоді вони не змогли б нести вантаж… — міркував уголос Баантумічо. — І таким чином примусити вас піти до Беніссона просити грошей.
— Та ти, хлопче, справжній провидець! Це було б на руку представникам компанії, бо вони, посилаючись на порушення умов, змогли б продиктувати мені в цьому пеклі новий договір. Будемо пильнувати! А ти сьогодні ввечері потихеньку забери у Йоргаса черевики. Нехай лишень походить босоніж!
— Оце добре! — зрадів вірний Баантумічо. — Не втикатиме більше пемрісетунг. Гітшімокер — дуже погана людина. Не дозволяй йому лікувати себе!
Брюггенсен кивнув йому головою і потім довго розмовляв з Массіньї.
— Я не спускатиму з нього очей! — пообіцяв той. — Найкраще було б вигнати негідника в непрохідні джунглі. Проте це було б рівнозначно вбивству. Ні, йому більше не вдасться зробити нам якусь капость!
Наступного ранку Зіур Йоргас довго шукав свої високі, на шнурках черевики з товстою підошвою з шкури буйвола. Але даремно, йти попереду колони разом з лікарем він відмовився: у нього раптом заболів живіт. Та Баантумічо подбав, щоб мулат знову став поруч з Массіньї на чолі експедиції. Перед тим місцем, де було натикано пемрісетунг, Йоргас мало не кинувся в зарослі, а коли побачив, що ніхто з носильників не поранився, страшенно розгубився.
На найближчій зупинці Йоргас почав викроювати собі сандалі з широких шкіряних ременів. Баантумічо вилаяв його і безцеремонно відібрав скальпель, якого той узяв із скриньки лікаря. Цього вечора Йоргас уже не наважився вийти з табору, і на шляху сафарі пемрісетунг більше не траплялися.
Через день експедиція досягла району боліт. Брюггенсен і Баантумічо довго шукали зарубки на деревах, які вони зробили минулого разу для орієнтації. Стежка, прорубана тоді, знову заросла, і тепер тільки досвідчене око могло відшукати її по молодих пагінцях. Уранці негри взялися за свої гострі метрової довжини ножі, щоб прорубати шлях до родовища алмазів.
Тепер діло йшло жвавіше, ніж першого разу, бо тоді їх було тільки двоє. Робочих рук було досить, і, коли негри, що працювали, втомлювалися, їм на зміну ставали інші. Так, врубуючись у хащі, вони подолали за перший день кілометрів сім.
Ківі-Ківі — гірше за пекло
