“Не сподівався, що фантаст може бути таким скептиком, — посміювався Завітаєв. — Знаєте, це тому, що ви жінка. В глибині душі жінки консервативні. Навіть коли вони фантазують… Ні, серйозно, чому ви не вірите?”

Чому я не вірила? Важко сказати. Навіть у наш незвичайний вік ідея Завітаєва була надто незвичайна і надто смілива. Завітаєв пропонував створювати штучні острови шляхом керованого виверження вулканів.

Під час природних вивержень підводних вулканів інколи справді утворюються невеликі острівці. Це я знала. Але Завітаєв пішов значно далі. Він говорив про принципову можливість викликати витікання магми в будь-якій точці океану. Він висунув метод розрахунку, котрий, на його думку, давав змогу заздалегідь передбачати масштаби й результати виверження. Завітаєв говорив про нові порти в океані, про створення штучних перешийків (наприклад, у Берінговій протоці, між Азією і Америкою). Більше того: він планував зміну клімату шляхом створення захисних бар’єрів, що відкидали б холодні течії. Нарешті, він передбачав у майбутньому створення нових територій у наперед вибраних сприятливих кліматичних умовах. “Ви ж звикли до штучних морів та озер, — говорив він мені того вечора. — Яким фантастичним здавався колись проект повернення сибірських річок і створення моря в Сибіру! Тепер це вже реальність… Наступний етап — створення штучних островів. Людина перекроїть океан так само, як перекроїла материки…”

“Пам’ятаєте, як Брюсов описує загибель Атлантиди? — спитав того вечора Завітаєв. — Є в нього вірші… закінчуються вони так:

Дерзко умы молодые

Дальше, вперед посягнули,

К целям запретным стремясь…

Грозно восстали стихии,

В буре, и в громе, и в гуле

Мира нарушили связь.

Пламя, и дымы, и пены

Встали, как вихрь урагана;

Рухнули тверди висот;

Рухнули башни и стены

— Все. И простор Океана

Хлынул над Городом Вод!

Я пам’ятала ці вірші. Атланти “все, що можливо, осягнули”, і їх спіткало лихо.

“От бачите, — підхопив Завітаєв. — Надто багато знали — і тому загинули. Це повторив і Олексій Толстой в “Аеліті”. В цьому, якщо хочете, криється вся філософська основа міфу про Атлантиду. А мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — і тому створили новий материк, створили Атлантиду”.

Того вечора ми розійшлися, ні про що не домовившись. Але повернутися до роману я вже не могла. Проблема пошуків міфічної Атлантиди поблякла перед сміливістю ідей Завітаєва. До речі, Завітаєв ще тоді сказав мені, що перший-ліпший штучний острів назве Атлантидою…

Відмовитись від майже написаного роману було нелегко. Я спробувала повернути сюжет — нічого не вийшло. Спробувала ввести нових героїв, передусім самого Завітаєва, І знову нічого не вийшло. Тоді я відклала цей рукопис майже на два роки. Потім мене розшукав Завітаєв. Цього разу ми говорили дуже мало. Завітаєву не довелося мене переконувати. Того ж дня ми вилетіли до Владивостока. А ще через добу були на борту “Дінго”. Рукопис я все-таки взяла з собою…

— Та-ак, — сказав Ревзін, дослухавши розділ. — Так.

Він акуратно зібрав у портсигар покришений тютюн.

— Як це у вас там про Завітаєва мовиться?.. Прочитайте, будь ласка, ще раз.

Я прочитала:

“Уявіть собі д’Артаньяна, але не молодого, з “Трьох мушкетерів”, а сорокарічного, з твору “Через двадцять років”, як завжди, честолюбного, але вже такого, що навчився порівнювати бажане з досягненним. Заберіть борідку, але залиште проникливий погляд гострих очей, залиште худорляве, енергійне, різко окреслене обличчя І хижий гачкуватий ніс. Замініть мушкетерський камзол на шкіряну куртку, а шпагу — на логарифмічну лінійку…”

Ревзін розсміявся.

— Знаєте, лінійка — це зовсім невдало. А втім, не в цьому справа. Тут усе — чисто зовнішнє.

Я спробувала заперечувати.

Ревзін ввічливо посміхався, покашлював, хитав головою. Потім сказав:

— Завітаєв справді не терпить перешкод. У дусі д’Артаньяна. Але за вашим Завітаєвим стоїть не рота мушкетерів, а наука й техніка двадцятого століття. Уявляєте цю силу? Д’Артаньян хотів влади, слави, багатства. А чого хоче Завітаєв? Виконати план експедиції? Мало! Забезпечити щастя прийдешніх поколінь? Мабуть, забагато! Справжній Завітаєв десь посередині. Тут складний сплав з багатьох, навіть суперечливих складових. І головне — впевненість, величезна впевненість! Ви звернули увагу — Завітаєв ніколи не сумнівається. Тут є над чим подумати… До речі, в яких це скафандрах ваші герої шукають Атлантиду?

— В надміцних.

— У над… яких?

— У надміцних скафандрах, — повторила я.

Ревзін усміхнувся:

— Ось у цьому вся штука! Вам здається, що досить додати слово “над” — і все пояснено… Скільки цих “над” у сучасній фантастиці! Надшвидкісні, надмогутні, надміцні…

— Пробачте, я не заважатиму?

Я не помітила, як до відсіку зайшов Завітаєв. Він стояв біля дверей, глибоко засунувши руки в кишені штанів, і іронічно поглядав на нас.

— Роботи підходять до кратера вулкана, — неголосно сказав Завітаєв, — Якщо це не перешкодить обговоренню споконвічних питань…

— Не перешкодить, — відповів Ревзін.

Ми пройшли до сусіднього відсіку; тут були прилади керування роботами-водолазами. На вузенькому, наче приплюснутому екрані світився, розмірено погойдуючись, яскравий промінь. Це працював телепередавач, установлений на одному з роботів. Швидкість спуску була велика, і я не могла розгледіти глибоководних риб, які потрапляли у промінь. Вони прокреслювали екран срібними смужками — і раптово зникали.

— До кратера триста метрів, — сказав оператор, який сидів за пультом керування.