— Ще б пак!

І Ревзін тихо розсміявся:

— От бачите! Проблема, так би мовити, без людей, але — література.

— А що ви думаєте про ці межі? — запитала я Ревзіна. — Є вони, чи це ніби горизонт: ідеш до нього — а він віддаляється.

Я не дочекалася відповіді. Ревзін курив і мовчав. Потім сказав:

— Ідіть… вам треба відпочити. Можливо, доведеться спускатися. Я покличу вас…

Я пройшла в свою каюту — вузеньку, незатишну дірку, яку лише з поваги до морської термінології можна було назвати каютою. Поряд з койкою, уздовж стіни, тягнулися труби повітряної і водяної систем, подушка моя впиралася в наглухо задраєний ілюмінатор. Я лежала в темряві, прислухаючись до голосів, що долинали з-за дверей. Двічі хтось пройшов повз мою каюту; мені здавалося, що увійде Ревзін і скаже щось страшне, непоправне.

Судячи з часу, Завітаєв уже минув те місце, де загинули роботи. Я марно намагалася пригадати обриси дивних світних Істот, що майнули тоді на екрані телевізора. Від напруження почали боліти скроні. Десь поряд шуміла вода, яку перекачували по трубах. У темряві миготіли примарні вогники.

Я думала про розмову з Ревзіним. Мені згадалася фраза, яку сказав Ревзін про Завітаєва: “Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в океанічних западинах, а в кратерах погаслих підводних вулканів”. Ревзін узнав лише одну наукову ідею — і відразу повірив чоловікові. Повірив, не знаючи його, і ось працює, хоч багато в чому розходиться з ним і як людина — майже протилежний Завітаєву.

Ми звикли, описуючи людей, говорити про зовнішність, характер, звички, поведінку, переконання. Але для опису вченого цього вже не досить. Більше того: зовнішність, характер, звички, словом, суто людський обрис особи — все це відступає на другий план. Учений, будучи в житті нерішучим, м’яким, навіть консервативним, може сміливо висувати надреволюційні наукові ідеї. І яке там значення має для зображення вченого, гаріний він чи ні, скупий чи щедрий, любить він музику чи ні? “Скажи мені, які твої наукові ідеї, і я скажу, який ти”. Хіба це не так?..

Перервав мої роздуми Єрмаков. Він стояв у тісному коридорчику і методично стукав у відчинені двері. Я схопилася, засвітила світло. Мені здавалося, що минуло дуже багато часу: події кудись відсунулися, втратили гостроту.

— Все благополучно, Петре Миколайовичу? — спитала я.

Єрмаков зосереджено подивився на мене, поправив окуляри і коротко відповів:

— Так, усе.

В шлюзовій камері п’ятеро відважних надівали скафандри. Це відразу ж повернуло мене до дійсності.

— Будемо спускатися, — сказав Ревзін, дивлячись кудись повз мене.

— Ви можете спостерігати по телевізору, — швидко вставив Городецький.

Ревзін незадоволено гмукнув. Я зрозуміла, що до мого приходу вони посперечалися.

— Начальник експедиції дозволив мені йти разом з вами, — сказала я.

Це прозвучало твердо й переконливо, хоч я і досі не розумію, чому вирішила наполягати, — спочатку я якось не сприйняла всерйоз пропозицію Завітаєва.

— Небезпечно, розумієте… — почав Городецький.

— Надівайте комбінезон, — перебив його Ревзін, звертаючись до мене. — Нічого не трапиться. Раз уже всі йдуть… — Він підбадьорливо всміхнувся. — Ви пам’ятаєте, як треба управляти скафандром? Я поясню вам ще раз.

Є щось спільне між любов’ю і жадобою до відкриттів. Обидва почуття інколи настигають людину раптово й одразу відтісняють усе інше. Обидва почуття владно ваблять назустріч, здавалося б, непереборним труднощам, окрилюють, сповнюють силою й відвагою.

Зараз мені навряд чи вдасться описати те дивне почуття, яке охопило мене, коли відкрився люк шлюзу, і, відштовхнувшись од борту “Дінго”, я повисла в воді. В перший момент мені здалося, що це назавжди залишиться в пам’яті. Але минуло зовсім небагато часу, і нові, незмірно сильніші враження стерли своєрідне відчуття перших хвилин спуску. Пам’ятаю лише, що тоді мене здивувала легкість, з якою я могла рухати руками. Величезний тиск (це я зрозуміла згодом) майже не збільшував густини води, і плавати було так само легко, як і на поверхні, хоч оболонка скафандра стала цупкою: комбінезон згинався тільки в ліктях і в колінах. Спочатку мене чомусь непокоїли рукавиці: насилу стискалися й розтискалися пальці, — але дуже швидко я освоїлась і перестала це помічати.

Я забула про все — лишалося тільки невимовне відчуття польоту. А втім, “політ” — невдале слово: на літаку, в закритій кабіні, нема фізичного відчуття швидкості. А. тут швидкість відчувалася зовсім ясно: двигун м’яко, але з великою силою штовхав уперед, скафандр вібрував у водяному потоці. Паморочилася голова — від швидкості, від радісного усвідомлення, що я можу управляти скафандром, від п’янкої думки, що за поясом у мене пістолети, а попереду — нове, невідоме.

Нас було шестеро: Ревзін, Самарій, Городецький, два моряки з “Дінго” і я. Управляти скафандром справді було неважко: мені довелося стежити лише за роботою двигуна, решту робили автоматичні прилади. Вага скафандра, взагалі досить значна, у воді зовсім не відчувалася.

Промені прожекторів випереджали нас метрів на двадцять. Бони висвердлювали попереду вузенький жовтий тунель, за межами якого була непробивна товща пітьми. Ця бездонна темрява оживала лиш зрідка, коли ми проносилися крізь хмари планктону. Тоді на чорному фоні спалахували тисячі й тисячі мерехтливих вогників, створюючи враження зоряного неба. Здавалося, ми летимо крізь космос, летимо так швидко і так довго, що поняття простору й часу втратили свій смисл…

Мешканців океанських глибин я не бачила, і лише раз у жовтий сніп світла потрапила велика, скручена в спіраль медуза. На мить вона завмерла й відразу ж кинулась вбік, у морок.