До міста звідси — палицею докинути, всього лише якихось п’ятдесят кілометрів, але дорога — важка, звивиста, не скрізь безпечна, здавалася довгою і втомливою. Тому на березі затоки поступово виросло невеличке селище. Збірні дощаті будиночки стояли уздовж моря. Деінде вони тулилися стіна до стіни, проглядаючи кольоровими плямами серед суцільного зеленого масиву.

Неподалік від моря, в недосяжній для штормових хвиль смузі виднілася складена з черепашнику сіра одноповерхова будівля, в якій перебували служби четвертої лабораторії Центру по вивченню морських тварин. Метрів за двісті-триста від неї містився невеличкий, у формі вісімки, оточений бетонованим бар’єром дельфінарій. З одного боку вздовж басейну тягнувся вузенький підземний коридор, що мав у центральній частині кімнату-камеру. В ній були великі оглядові вікна, які давали змогу бачити все, що відбувається у воді та на її поверхні. Тут встановили необхідну апаратуру. Ще на початку роботи лабораторії хтось назвав цю споруду бункером і назва прижилася. Співробітники провадили тут багатогодинні спостереження та досліди.

Зараз перед одним із вікон за пультом сиділи Черненко і його асистент Олег Макарчук — молодший науковий співробітник лабораторії.

Олег налагоджував прилади, час від часу спостерігаючи, як за склом у басейні грається дельфін. Він то злітав високо над басейном, то, розтинаючи воду, стрілою мчав від борту до борту, то поволі кружляв на місці. Найстаріший мешканець дельфінарію, він добре знав в обличчя всіх співробітників лабораторії, засвоїв розклад їхньої роботи, особливо години експериментів.

— Готово, Сергію Терентійовичу, — доповів Олег. — Почнемо?

Черненко глянув на годинник.

— Коли привезуть новачка? — запитав.

— Обіцяли пів на третю.

— Добре, попрацюємо з Корсаром. Вмикайте гідрофони.

Олег нахилився до селектора.

— Вітю, гідрофони, — сказав тихо.

У приміщенні лабораторії, в кімнаті звукозапису, повновидий рожевощокий хлопчина Віктор Стецюк натиснув кнопки апарата й, кинувши звичний погляд на стрілку шкали, знову схилився над книгою, яку читав. Тим часом у бункері почувся різкий звук, наче хтось розкусив горіха, і з’єднаний з гідрофоном динамік стиха зашумів. Незабаром Черненко й Олег почули голос дельфіна.

— Осцилограф! — наказав Черненко, й тієї ж миті на екрані заструменіли зелені змійки імпульсів. То було зображення Корсарового голосу.

Черненко злегка натиснув на невеличкий важіль перед собою, і вода в басейні раптом набула якогось своєрідного відтінку, ніби в неї вилили червону фарбу. Спалахнуло світло, що було сигналом для дельфіна: “Увага! Починаємо дослід!” І Корсар це зрозумів: він одразу ж завмер у настороженому чеканні.

— Давайте! — наказав Черненко, і на металевому прикріпленому до стінки басейну приладі з голубою педаллю з’явилися три світні точки. Дельфін, здавалося, саме цього й чекав: він прожогом кинувся до приладу й тричі натиснув на педаль. Механізм заскреготів, потім задзижчав і викинув у воду круглий, з долоню завбільшки пластмасовий жетон, що почав опускатися на дно. Та Корсар спритно підхопив його, підплив до автомата, який містився на протилежному боці басейну, і закинув жетон у “лійку”, що височіла над водою. В автоматі відкрилася шторка, й перед дельфіном з’явилася невеличка рибка, яка відразу ж зникла в його пащі.

Черненко знову натиснув на важіль. Тепер на приладі з’явилося п’ять світних точок. Корсар одразу помчав до педалі, натиснув її п’ять разів, одержав жетон і, вкинувши його до “лійки”, дістав винагороду — невеличку рибину.

Раптом Черненко почав безсистемно змінювати сигнали, запалюючи то один, то десять, то п’ятнадцять. Але дельфін жодного разу не припустився помилки. Дослід нагадував гру, в якій людина ніби намагалася перехитрувати тварину, а та впевнено й наполегливо доводила, що це не вдасться. Корсара неможливо було збити з пантелику. Він прекрасно орієнтувався в обстановці й з арифметикою був у найкращих стосунках.

— От здорово! — не витримав Олег. — Молодець Корсар!..

Черненко нарешті вимкнув прилад і знову глянув на годинник.

— То де ж новачок? — запитав.

Олег розвів руками.

Тим часом дельфін, трохи покружлявши біля годівниці, наче все ще чекаючи чергового сигналу, наблизився до оглядового вікна, ніби з докором глянув на людей і поволі поплив уздовж басейну.

Не тільки Черненко й Олег, а навіть людина, поверхово знайома з поведінкою тварин, сказала б, що в цьому досліді не було нічого особливого. Звичайний пацюк, не кажучи вже про мавпу чи собаку, у відповідь на умовний подразник — сигнал — виконує нескладні дії, одержуючи у винагороду ласощі або звичайну їжу. Проте дельфін, на відміну від інших тварин, запам’ятовував заданий урок першого ж дня, відразу й міцно тримав його у пам’яті. Йому не потрібні були безконечні повтори чи точніше кажучи, тренування. До того ж він, на відміну від собаки чи мавпи, досить швидко встановлював причинно-наслідкові зв’язки. Подібна “міркувальна діяльність” у тварин відома, але виявляється вона, як стверджує наука, в елементарній формі. А втім, де закінчується просте й починається складне?

Легко пояснити вміння Корсара лічити. Добре рахують також інші тварини: до шести — ворони, коні, до дев’яти — шимпанзе. І все ж таки Корсар був незвичайний учень. Він схоплював суть завдання миттєво і потім, навіть через тривалий час, виконував його без найменших помилок. Навіть скептики, побачивши цей дослід, змушені були визнати виняткову здатність дельфінів до навчання. Але в чому полягає основа такої дивовижної здатності?

Звісно, над усім цим можна задумуватися, а можна, стенувши плечима, лише констатувати факти чи й навіть закрити на них очі. Хащі непізнаного, як і лісові хащі, далеко не завжди заманливі: залізти в них можна, а ось чи виберешся назад? У науці, як, до речі, і в повсякденному житті, різні люди по різному вирішують проблеми, що виникають на їхньому шляху. Одні обходять дрімучі ліси, інші, обміркувавши все як слід, а часом і стрімголов кидаються в невідоме. І коли стикаються з невдачею, коли не можуть одразу, з першого ж наступу досягти мети, тоді їхня дорога в оте незнане розтягується на довгі місяці, роки, іноді на все життя. Ті, хто стояв осторонь, здаються і тверезішими і далекогляднішими — адже це вони передбачливо поставили на узліссі вказівники із застережливими написами: “Обережно! Місцевість непрохідна!” Але мине час і хтось усе-таки прокладе в тих непрохідних хащах новий шлях, і поїдуть, покотяться по ньому вчорашні скептики і навіть не помітять його, як не помічаємо ми з вами всього звичного, звичайного, буденного. їхати по второваному шляху легко, прокладати його — то велика і важка праця.

— Сергію Терентійовичу, — раптом озвався Олег, — ви читали останній номер “Науки і природи”?

— Ні. Є щось цікаве?

— Інтерв’ю з академіком Гавриліним. Він говорить про зоопсихологію і критикує… Зачекайте хвилинку. — Олег дістав з полички журнал, перегорнув кілька сторінок. — Критикує “…тих, хто ґрунтуючись на неперевірених наукою фактах, схильний приписувати окремим видам тварин здатність до абстрактно-логічного мислення”. Каже, що це суперечить вченню класичної фізіології…

— Ось воно що, — мовив Черненко. — Чи не цей вітер на переміну погоди? — додав, повернувшись до асистента. — Я гадаю так: науку роблять люди, а вони можуть помилятися. Кожна теорія, хоч би яка видатна, це лише часточка істини “від” і “до”. Ну, а коли її намагаються видати за повну істину, вона перетворюється у звичайнісіньку догму. — Черненко раптом змовк і кинув погляд на годинник. — Незабаром четверта. Доведеться вам з’ясувати, що там із новачком, бо гаємо час.