На вогку гімнастьорку Зав’ялова сів великий волохатий, надзвичайно красивий метелик. Влаштувавшись якнайзручніше, він склав крила і за мить знову розкрив їх, немов обмахувався двома розкішними віялами. Зав’ялов не рухався. Другий метелик сів йому на коліно і теж розправив крила. Цей метелик був потворний, одне крило в нього було менше за друге. Третій сів на руку. Тулуб його був помітно більший, ніж у перших двох. Усі метелики в такт, мов по команді, одночасно складали і розкривали свої строкаті, барвисті крила…

Микола й Оля не відразу підійшли до вогнища. Вони затримались на кілька секунд кроків за десять, на межі світла й темряви. Зав’ялов зрозумів: Микола ніс обидва рюкзаки і тепер один віддав своїй супутниці.

Вони мали сьогодні завдання обстежити західні відгалуження ущелини. Зав’ялов здивувався, коли Микола, високий, стрункий юнак, розгорнувши карту, розповів про наслідки денної роботи. Він не сподівався, що вони зможуть пройти так далеко.

— Ну, а які ж знахідки?

Микола розклав зразки порід. Тут були граніти і кварци, кілька кристалів гірського кришталю, кілька зразків гальки, яку принесло потоками. По них можна було скласти уявлення про породи, що залягали вище за течією потоків.

Зав’ялов дістав контрольний апарат і, надівши навушники, перевірив зразки на вміст радіоактивних елементів, розшуки яких були завданням експедиції. Граніти і гнейси дали два—три сигнали за хвилину — звичайна кількість урану в таких породах. Коли досліджували інші зразки, апарат не клацнув жодного разу.

— В мене сьогодні теж пусто, — сказав Зав’ялов, — ховається чарівний метал. А десь тут його повинно бути дуже багато. Відчуваю. Нюх мій ніколи мене не зраджував. Ну, про це завтра. А зараз вечеряти.

Під час вечері Зав’ялов розповів про висічені на скелі зображення і печеру. Але він нічого не сказав про свою спробу добратись до її входу: це було б непедагогічно. Не слід вчити молодих геологів надміру рискувати, та ще коли це нічим не виправдано. В роботі геолога-розвідника і так дуже багато рискованого й небезпечного.

На втомлених студентів повідомлення не справило майже ніякого враження. Зате обізвався четвертий член групи — провідник, місцевий мисливець. Називали його завжди фамільярно і дружелюбно — папаша.

— Це місце “Гамаюнів хрест” називається, а печера — Гамаюновою. Але шляху нема до тієї печери. Ніхто до неї не добирався. Тільки гірські духи можуть туди перенести. Для цього чарівне слово треба знати.

— Як же ніхто не добирався, коли там на скелі фігури і хрест висічені?

— А про фігурки мова окремо. Це Гамаюн їх вирізьбив.

— Розкажіть, що це за Гамаюн? — втрутилась Ольга.

— Гамаюн, розповідають, був багатий мисливець, куркуль. Злий і жадібний, нікому пощади не давав. Була в нього дочка, звали її Дін. Така красуня! Не було хлоГіця в селі, який би не задивлявся на неї. Найбагатші люди величезний калим давали. А вона покохала наймита свого батька, пастуха Гіца. Вирішили вони тікати від Гамаюна і побратись. “Світ великий, — казав Гіц, — невже я в іншому місці не добуду стрілою гірського барана чи не підніму ведмедя на рогатину?”.

Дізнався про це Гамаюн — він чарівник був, нічого приховати від нього не можна було — і тієї ночі, коли мала відбутися втеча, напоїв звечора свою дочку снотворним зіллям, покликав гірських духів і відніс її з їхньою допомогою в таке потаємне місце, що навіть Гіц, який знав усі стежки в горах, не зміг би знайти. В батька щодо Дін свої плани були: хотів віддати її за старого багатія з сусіднього села і великий калим узяти. Хоч у того й так три дружини було, але на Дін давно задивлявся. А було їй тоді п’ятнадцять років — саме вік для нареченої в наших місцях.

Чекав Гіц півночі з кіньми край селища і вирішив, що зрадила його Дін. Як тільки блиснули перші промені сонця, скочив він у сідло і поскакав у гори. До полудня втомився кінь, спішився Гіц, сів біля джерела. Що йому робити, не знає… А Дін тим часом прокинулась у печері, куди її віднесли гірські духи. Саме в тій печері, яку ви, Сергію Андрійовичу, сьогодні помітили. Мокра до нитки — її духи в потік занурили. Підвелася вона з трав’янистого ложа, підійшла до отвору і бачить, що перед нею стрімка скеля і внизу водоспад гуркоче. Нема виходу! Що робити?! І раптом чує, травинки, що поприліплювалися до скелі, людським голосом до неї промовляють: