В бортовому журналі короткі записи: “Політ триває. Реактор і механізми працюють бездоганно. Самопочуття відмінне”, і раптом майже крик: “Ракета вийшла за межі телеприйому. Вчора дивилися останню передачу з Землі. Як тяжко розлучатися з Батьківщиною!”

Знову линуть дні. Запис у журналі: “Удосконалили прийомну антену оптичного зв’язку. Сподіваємось, що сигнали з Землі пощастить ловити ще днів сім-вісім”. Вони раділи, наче діти, коли зв’язок працював ще дванадцять днів…

Набираючи швидкість, ракета мчала до Зорі Барнарда. Минали місяці. Ядерний реактор працював з винятковою точністю. Паливо витрачалося суворо за розрахунком — і ні міліграма більше.

Катастрофа сталася раптово.

Якось — це було на восьмому місяці польоту — змінився режим роботи реактора. Побічна реакція викликала різке збільшення витрати пального. В бортовому журналі з’явився коротенький запис: “Не знаємо причин побічної реакції”. Так, у ті часи ще не знали, що мізерні домішки в ядерному пальному інколи можуть змінити хід реакції…

За вікном шумить море. Вітер посилився, хвилі вже не шурхотять — вони злісно пирхають, наскакуючи на берег. Здалеку доноситься сміх. Я не можу, не повинна відхилятися від теми. Я майже бачу цих людей у ракеті. Знаю їх — і можу уявити, як це було. Може, я помиляюсь у деталях — яке це має значення? А втім, ні, навіть у деталях я не помиляюсь. Я впевнена, що де було так.

У реторті — над пальником — кипіла, шумувала коричнева рідина. Червоні вогники відсвічували на склі. Інженер нечутно зайшов у каюту…

В реторті кипіла, пінилася коричнева рідина. Бура пара по змійовику надходила в конденсатор. Капітан уважно розглядав пробірку з темно-червоним порошком. Відчинилися двері. Полум’я пальника затремтіло, заскакало. Капітан обернувся. У дверях стояв інженер.

Інженер хвилювався. Він умів володіти собою, але голос його зраджував. Голос був чужим, неприродно твердим. Інженер намагався говорити спокійно — і не міг.

— Сідай, Миколо, — капітан присунув йому крісло. — Я зробив ці розрахунки вчора й дістав такий же результат… Та ти сідай…

— Що ж тепер?

— Тепер? — Капітан поглянув на годинника. — До вечері п’ятдесят п’ять хвилин. Отже, ми встигнемо поговорити. Попередь, будь ласка, всіх.

— Добре, — машинально відповів інженер. — Я скажу. Так, я скажу.

Він не розумів, чому капітан зволікає. Кожну мить швидкість “Полюса” зростала, рішення треба було приймати негайно.

— Поглянь, — сказав капітан, передаючи йому пробірку. — Тебе це, мабуть, зацікавить. Там ртутна кіновар. Страшенно приваблива фарба. Але вона темніє на світлі. Я докопався — тут уся справа в ступені дисперсності…

Він довго пояснював інженерові, як йому вдалося здобути стійку на світлі ртутну кіновар. Інженер нетерпляче струшував пробірку. Над столом висів вмонтований у стіну годинник, і інженер не міг не дивитися на нього: півхвилини — швидкість збільшилася на два кілометри на секунду, ще хвилина — ще чотири кілометри на секунду…

— Так я піду, — сказав він нарешті. — Треба попередити всіх.

Капітан щільно причинив двері каюти. Недбало сунув пробірку в штатив. Прислухався. Тихо гула охолоджувальна система реактора. Працювали двигуни, прискорюючи політ “Полюса”.

…Через десять хвилин капітан зійшов униз, до кают-компанії… П’ятеро підвелися, вітаючи його. Всі вони були в формі астронавтів, яку надівали вряди-годи, в урочистих випадках, і капітан зрозумів: пояснювати становище нікому не треба.

— Так, — промовив він. — Здається, тільки я не догадався надіти мундир…

Ніхто не усміхнувся.

— Сідайте, — сказав капітан. — Військова рада… Так… Ну добре. Нехай, як належить, першим почне молодший. Ви, Оленко. Що нам робити, як ви гадаєте? — Він обернувся до дівчини.

Та відповіла дуже серйозно:

— Я лікар, Олексію Павловичу. А питання передусім технічне. Дозвольте, я висловлю свою думку пізніше.

Капітан кивнув:

— Будь ласка. Ви найрозумніша серед нас, Оленко. І, як кожна жінка, найхитріша. Б’юсь об заклад, що думка у вас є. Вже є.

Дівчина не відповіла.

— Отже, — вів далі капітан, — Оленка говоритиме потім. Тоді ти, Сергію.

Астрофізик розвів руками.

— До моєї спеціальності це також не стосується. Твердої думки в мене нема. Але я здаю, що пального вистачить на політ до Зорі Барнарда. Чого ж повертатися з половини дороги?

— Чого? — перепитав капітан. — Та тому, що повернутися звідти ми вже не зможемо. З половини дороги можемо, а звідти — ні.

— Згоден, — замислено сказав астрофізик. — А втім, хіба ми не можемо повернутися звідти? Самі ми, звичайно, не повернемося. Але ж по нас прилетять. Побачать, що ми не повертаємося, і прилетять. Астронавтика розвивається.

— Розвивається, — усміхнувся капітан. — 3 часом… Отже, летіти вперед? Я правильно зрозумів? Добре. Тепер ти, Георгію. Твоєї спеціальності це стосується?