А дзуськи! Він не такий дурний, щоб добровільно підставляти свою голову під удар, вона йому дорожча за всі ідеї ОУН і її ватажка Степана Бандеру. І нехай цей емісар розпатякує, що хоче, він, отець Йосип, буде обережний, як олень, і холодний та мудрий, як змій.

— Так, так… — мовив і невизначено похитав головою. — Може, шановний пан хоче кави?

Емісар головного проводу саме почав розповідь про нові настанови шефа ОУН — репліка отця Йосипа прозвучала дещо нетактовно, збила його з думки, якось приземлила й повернула до суворої дійсності. Він пильно глянув на отця Йосипа — чи не глузує, та єгомосць дивився на нього доброзичливо, немов саме від того, хоче його гість кави чи не хоче, залежало практичне втілення ідей, висунутих емісаром головного проводу.

— Єгомосць має справжню каву? — посміхнувся недовірливо. — Навіть у нас там вона коштує скажені гроші. Невже більшовики такі щедрі й продають її вам?

Отець Йосип подумав, що цей закордонний гість багато чого не знає і йому доведеться тут несолодко. Креснув у долоні, кличучи хатню робітницю, й наказав м'яко:

— Будь ласка, кави нам, Фросю, й тістечок.

Емісар головного проводу заздрісно подивився на Фросю й мимоволі випнув груди: гарненьке бісеня, цей чортів піп уміє влаштовуватись. Ворухнувся у фотелі й заклав ногу на ногу. Та, побачивши плями на штанях, сховав ноги. Звик носити гарні костюми, пошиті в модних кравців, а тут довелося маскуватися під бідного селюка, який доношує одяг до того, що вже світиться, і навіть тоді ще довго думає, чи варто купувати новий.

Ця роль була не до смаку емісарові головного проводу. Жив у достатку, навіть розкошах: батько мав магазин у Коломиї, дав синові університетську освіту, і той справдив його надії. Редагував одну з націоналістичних газет, за що й був пригрітий самим Степаном Бандерою. А тепер — брудні, заплямовані штани…

Емісарові головного проводу було вже за сорок, та він добре зберігся. Мав торс спортсмена й підкреслював це, туго затягуючись паском, від чого його розвинуті груди випиналися вперед ще більше, а плечі наче ширшали. Навіть зовсім голий череп не засмучував його, від цього ще більшало й так високе чоло й виразнішали кошлаті брови над пронизливими очима. Усе це мусило свідчити про суворість натури Юліана Михайловича Штеха, його вольовий характер, геть позбавлений зайвої сентиментальності. Кому вона зараз потрібна — у час, коли вони ведуть таку жорстоку боротьбу з більшовиками?

Юліан Михайлович знав, що цю боротьбу давно вже програно, відтоді, як зашкутильгала гітлерівська коняка, але тепер, коли американці посварилися з союзниками, знову з'явилися якісь шанси, інакше він за будь-яких обставин не погодився б, ризикуючи життям, переходити кордон, щоб розворушити це гниле болото у Львові.

Служниця принесла каву. Юліану Михайловичу закортіло відсьорбнути одразу, щоб навіть трохи обпекло губи, та стримався й повільно покалатав ложечкою, розмішуючи цукор. Одну грудочку на дві третини чашечки, аби кава була ледь-ледь солодкувата, щоб тільки притамувати її гіркоту, — тоді можна пити маленькими ковточками, відчуваючи, як поступово зникає втома й кров швидше пульсує.

Нарешті відсьорбнув і скоса зиркнув на отця Йосипа.

Цей попик не дуже подобався Штехові. Бліде, видовжене нервове обличчя, тонкий ніс із чуттєвими ніздрями, вузькі губи й жваві очі. Такі подобаються жінкам, а це, на глибоке переконання Юліана Михайловича, було несправедливо, бо жінка в усьому мусить підкорятися чоловікові, а як вона підкорятиметься такому тюті?

Юліан Михайлович потер тильним боком долоні підборіддя з ямочкою (ох, ця ямочка: вона так псувала мужнє й вольове обличчя емісара головного проводу, якось пом'якшуючи його брусуваті риси), всунув кошлаті брови й мовив категорично:

— Головний провід розраховує на вас, святий отче, бо наша боротьба священна, й церква в усьому мусить сприяти їй.

Єгомосць легким рухом зупинив Юліана Михайловича.

— Ми робимо спільну справу, і чолові діячі ОУН не можуть ображатися на церкву, — відповів не менш твердо. — Втім, слід врахувати нові умови й деяке, я хочу наголосити на цьому, перегрупування сил.

— Яке весь час змінюється на користь більшовиків?

Куточки губ у отця Йосипа опустилися. Відповів з гіркотою:

— На жаль. Але свята церква ніколи не примириться в цим. — Сплів тонкі пальці на грудях, стиснув міцно, аж побіліли. Хто-хто, а він знав про зв'язки церкви з оунівцями. Хто може підрахувати, скільки провідників організації походять з родин священиків, де їх виховували в дусі любові й поваги до князя церкви митрополита Андрія Шептицького? Сам Мельник, який перебрав кермо влади після вбивства Коновальця й очолював ОУН до сорокового року, коли Бандера зі своїми поплічниками розкололи організацію, — багатолітній управитель маєтків митрополита. Не кажучи вже про нинішнього шефа ОУН Степана Бандеру — він син священика-уніата в села Угринова поблизу Калуша. Член ПУНУ Барановський — син священика з прикарпатського села Дорогова. Особистий знайомий і друг отця Йосипа капелан легіону «Нахтігаль» член головного проводу ОУН Іван Гриньох — колишній парох з Галича: А така рішуча і водночас мила жіночка Гнатківська, дружина самого шефа СБ Миколи Лебедя, функціонерка головного проводу ОУН, — хто вона? Дочка священика з Косова. А заступник Бандери Ленкавський? Народився в родині станіславського греко-католицького пароха. І все ж, подумав отець Йосип, обережність і ще раз обережність!

Отець Йосип підсунув Штехові коробку в сигаретами, запалив сам. Запитав:

— Сподіваюсь, пан прибув до Львова не заради спасенних розмов зі мною?

— Звичайно. Щасливий, що єгомосць розуміє це! — іронічно посміхнувся той.

— То слухаю.

Штех допив каву.

— Може, пан воліє ще чашечку? — потягнувся до кавника отець Йосип, однак Штех зупинив його рішучим рухом руки.

— По-перше, — почав, — єгомосць, певно, здогадується, що прибув я сюди інкогніто? Лише один пан знає мене, для всіх інших я Микола Дейчаковський, працівник Коломийської райспоживспілки. Тут у відрядженні, службові справи, різні заготівлі, зрозуміло?